Стан та перспективи розвитку телерадіомовлення, друкованих ЗМІ, книговидання в Україні

 

  Модуль 1
«Законодавче забезпечення розвитку національної культури та ЗМІ»


Аналітична записка Канадсько-Українського проекту законодавчої співпраці по модулю «Законодавче забезпечення розвитку культури»

Розвиток українського законодавства в галузі охорони прав інтелектуальної власності базується на положеннях Конституції України. Зокрема, згідно з її статтями 41 та 54, кожна людина має право на результати своєї творчої діяльності, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Ці положення Конституції розвинуто у понад 30 законодавчих, 20 підзаконних та більш як у 50 відомчих нормативно-правових актах. А сім основних законів присвячено тільки правам інтелектуальної власності.

Прийняття Закону України “Про авторське право і суміжні права” та пакету інших законів, що стосуються інтелектуальної діяльності у сфері науки, літератури, мистецтва та культури, явище надзвичайно великої суспільної ваги. Серед законів, що так чи інакше стосуються авторського права та суміжних прав, варто назвати такі: “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист від недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про інформацію”, “Про інформаційні агентства”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про видавничу справу”, “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, “Про кінематографію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, “Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України”, “Про рекламу” та деякі інші.

Згідно з Указом Президента України від 11.06.98р. “Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС”, законодавство про інтелектуальну власність визначено одним з основних напрямів адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.06. 98 р. № 852 на Міністерство юстиції покладено обов’язок координувати діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

У вищезазначеному Указі Президента визначено, що адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами, шляхом проектування нового і внесення змін у чинне законодавство України з врахуванням положень законодавства ЄС та країн-членів ЄС. Відповідно до вищезазначеної постанови Кабінету Міністрів при Міністерстві юстиції створено Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У складі Міжвідомчої ради працюють підкомісії, однією з яких є Підкомісія з питань інтелектуальної власності. До її складу входять представники Держпатенту, ДААСПу, Антимонопольного комітету, Держмитслужби, Мін’юсту, МЗС, Міннауки, Мінекономіки. До зазначеного переліку пропонувалося ввести також Міністерство внутрішніх справ України.

Виконання зобов’язань України як члена міжнародних організацій з охорони інтелектуальної власності забезпечується завдяки активній участі в роботі Всесвітньої організації інтелектуальної власності, зокрема союзів, адміністративні функції яких вона виконує, в робочих органах ВОІВ.

Важливим напрямом діяльності державних органів України є співробітництво із структурами Європейського Союзу. Зокрема, представники Держпатенту, згідно з Указом Президента України, увійшли до складу Ради та Комітету співробітництва між Україною та ЄС.

У рамках програм ВОІВ, Європейського патентного відомства та TACIS українські спеціалісти беруть участь у семінарах, конференціях, виїжджають на стажування в патентні відомства країн-членів ЄС. Представники держструктур України беруть участь у діяльності міжурядових структур: Українсько-Канадської міжурядової комісії з питань економічного співробітництва, Українсько-Американської міждержавної комісії (“Кучма-Гор”) і діючого в рамках цієї комісії Українсько-Американського комітету з питань торгівлі та інвестицій, Міжурядової українсько-американської спільної комісії сприяння розвитку торгівлі та інвестиціям, Міжурядової українсько-болгарської комісії з питань торговельно-економічного співробітництва, робочих груп щодо лібералізації умов взаємної торгівлі між Україною та Республікою Польща, між Україною і Словацькою Республікою.

На сьогодні Україна є учасницею дев’яти найголовніших міжнародних угод і договорів у справі надання, використання та захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності і постійно розширює свою участь у міжнародному співробітництві.

Для України, яка має намір інтегруватися як повноправний член до світового співтовариства, надзвичайно важливим є участь в міжнародних організаціях та приєднання до багатосторонніх міжнародних договорів, найважливішим з яких з точки зору зовнішньоекономічної діяльності є вступ до Світової організації торгівлі (СОТ), яка охоплює понад 90% всього обсягу міжнародної торгівлі.

Але вступ до СОТ передбачає виконання положень всіх договорів і угод цієї організації, включаючи положення Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (далі – Угода TRIPS), що потребує реформування національного законодавства в сфері охорони інтелектуальної власності.

Угода TRIPS визнана у світовому співтоваристві як правовий документ, який охоплює всі аспекти охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, що розглядаються як товар. При цьому поняття “охорона прав” містить три складові: надання, використання та захист прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Розгортається робота щодо кодифікації законодавства з авторського і суміжного права. Певним кроком до цього має стати прийняття Цивільного кодексу України. Розгляд відповідного проекту заплановано внести до порядку денного шостої сесії Верховної Ради України.

Незважаючи на те, що в Україні протягом невеликого проміжку часу від проголошення її незалежності здійснено значний обсяг роботи з реформування правового поля існування і розвитку інтелектуальної власності, на сьогодні воно ще не відповідає як вимогам входження до світової спільноти, так і об’єктивним внутрішньосуспільним вимогам.

Зарубіжні ділові партнери України вважають сьогодні рівень захисту інтелектуальної власності у країні таким, що не відповідає вимогам міжнародних договорів щодо захисту інтелектуальної власності, до яких Україна приєдналася або збирається приєднуватися, а також законодавству Європейського Союзу. Щодо України висуваються претензії у порушенні авторських і суміжних прав — вона перетворилася на одного з найбільших у Європі виробників “піратської” аудіо-, відеопродукції та фонограм. Над Україною нависла загроза економічних санкцій, оскільки уряд Сполучених Штатів Америки вніс її до так званого “Списку нагляду 301”, до якого включаються країни, порушення прав інтелектуальної власності в яких становить небезпеку національним інтересам США.

Основні вимоги США та ЄС у зв’язку з наведеним полягають у посиленні Україною кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності; передбаченні митних процедур на кордоні, які б послужили перешкодою для перетину кордону примірників аудіовізуальних творів і фонограм, виготовлених з порушеннями авторських і суміжних прав; здійсненні оперативних заходів, які б припинили виготовлення в Україні “піратської” продукції; наближенні рівня охорони прав інтелектуальної власності до рівня ЄС.

Водночас про відчутну суспільну потребу в унормуванні питань, пов’язаних з інтелектуальною власністю, свідчить значна активність у владних структурах, в юридичних колах України, в пресових виданнях, спрямована на вдосконалення і теоретичної бази, і практичних аспектів законотворення та впровадження нового законодавства.

Стосовно зовнішніх факторів подальшого вдосконалення законодавства про авторські права, то вони пов’язані насамперед із необхідністю ліквідації невідповідності його положень деяким важливим вимогам угоди TRIPS. Цією угодою передбачено виконання особливих вимог щодо захисту прав інтелектуальної власності, ефективність яких вже перевірена світовим досвідом, включаючи необхідність здійснення спеціальних заходів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності на митному кордоні.

Виходячи із зазначеного, до Цивільного кодексу України, на думку експертів, мають бути внесені положення стосовно: основних засад захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, де має йтися про рівний захист прав щодо усіх власників прав на такі об’єкти , сформульовано визначення незаконного використання об’єктів інтелектуальної власності, а також зазначено, які заходи може вживати власник прав щодо їх порушника; непорушності прав на об’єкти інтелектуальної власності; умов примусового відчуження прав на об’єкти інтелектуальної власності; можливості звернення до суду за наявності підстав очікувати порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності; юридичної відповідальності за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності, де необхідно визначити заходи, які може вимагати від порушника власник прав на вказані об’єкти.

До Цивільного процесуального кодексу України необхідно внести зміни щодо забезпечення конфіденційності під час судового розгляду справ, пов’язаних з комерційною та банківською таємницею та ін.

В Арбітражному процесуальному кодексі України згідно з міжнародною практикою видається за потрібне надати право арбітражному суду або судді одноособово до розгляду справи по суті застосовувати дії, пов’язані з негайним припиненням правопорушень, включаючи вилучення продукції, виготовленої з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності, матеріалів та обладнання, яке використовувалось для виготовлення зазначеної продукції, а також документів та інших предметів, що можуть служити доказом вчинення протиправних дій.

При цьому з метою запобігання зловживанням з боку позивача (власника прав на об’єкти інтелектуальної власності) необхідно передбачити право суду ухвалювати рішення про надання позивачем відповідного грошового забезпечення, а також надання відповідачу компенсації за завдану шкоду за відсутності правопорушення.

У Кримінальному кодексі, на думку експертів, потрібно ввести окремий розділ “Злочини проти прав інтелектуальної власності”, де чітко визначити, які саме дії вважаються незаконним використанням таких об’єктів, яке покарання очікує правопорушника, включаючи значні штрафи, виправні роботи або позбавлення волі у випадках, коли такі дії завдали великої матеріальної шкоди державі, юридичним особам чи громадянам або вчинені повторно чи за попереднім зговором групою осіб.

До цього кодексу передбачається внести зміни, які стосуються встановлення відповідальності за незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право та/або суміжні права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Нова редакція статті 137 Кримінального кодексу спрямована на визнання злочинними діянь, пов’язаних із незаконним використанням винаходу, корисної моделі, промислового зразка, фірмового найменування, знака для товарів і послуг, кваліфікованого зазначення походження товару, топографії інтегральних мікросхем та сорту рослин, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у визначеному розмірі.

У Кримінально-процесуальному кодексі потрібно передбачити право суду вимагати від відповідача подання інформації стосовно третіх осіб, які брали участь у діях, що порушують права на об’єкти інтелектуальної власності та надання права слідчим підрозділам Міністерства внутрішніх справ здійснювати попереднє слідство у справах про злочини стосовно прав інтелектуальної власності.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення потрібно зазначити, які саме дії вважаються незаконним використанням об’єктів інтелектуальної власності та яка відповідальність передбачена за такі дії, передбачити можливість застосування тимчасових заходів щодо забезпечення провадження у справах про порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності. Зокрема, надати право суду або судді одноособово до розгляду справи по суті застосовувати дії щодо негайного припинення правопорушень, включаючи вилучення продукції, виготовленої з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності, матеріалів та обладнання, що використовувалось для виготовлення зазначеної продукції, а також документів та інших предметів, що можуть служити доказом вчинення протиправних дій. Сюди ж включається відповідальність за неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені. При цьому слід передбачити внесення потерпілим (власником прав на об’єкти інтелектуальної власності) відповідного грошового забезпечення для запобігання зловживанням своїми правами.

В Митному кодексі України розкрити положення щодо введення Державною митною службою реєстру об’єктів інтелектуальної власності; необхідності подання правовласником заяви, згідно з якою митними органами має здійснюватися захист прав на об’єкти інтелектуальної власності, які містяться в товарах, що перетинають митний кордон; запровадження зборів за внесення об’єктів інтелектуальної власності до реєстру; умов призупинення митного оформлення товарів щодо яких є обгрунтовані підозри, що вони виготовлені з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечення витрат, пов’язаних із призупиненням митного оформлення, в тому числі внесення правовласником грошового забезпечення; умов скасування рішення щодо призупинення митного оформлення, включаючи внесення власником товару відповідної застави.

Крім того, необхідно визначити механізм реалізації вказаних положень Митного кодексу, що може бути введений у дію постановою Кабінету Міністрів України.

Наближення українського законодавства про інтелектуальну власність до загальновизнаних міжнародних зразків обумовлює необхідність проведення відповідних теоретичних досліджень. З точки зору багатьох вчених-правознавців, для подальшого розвитку законотворчого процесу доцільно, відповідно до української законодавчої традиції, проаналізувати співвідношення між поняттями правовласності та права інтелектуальної власності.

Потребує поглибленого вивчення уявлення про ідею як об’єкт правових відносин. Монополізація права на об’єкт, тобто зовнішнє вираження чи об’єктивізація ідеї у вигляді права володіння, права користування та права розпорядження з прив’язкою до механізму врегулювання майнових відносин, викликає ряд ускладнень. По-перше, володіти ідеєю, здійснювати над нею своє панування не можна. Більше того, лише через сприйняття ідеї, вираженої в об’єктах авторського права, можна зрозуміти суть світосприймання автора, а через це і сприйняття того, що у ній закладено. Щодо об’єктів промислової власності, то така ж ідея може виникнути і в інших осіб, які мають відповідні знання у цій галузі, а часом, не маючи їх, інтуїтивно чи на певній підставі (алгоритмів вирішення винахідницьких завдань) приходять до цього ж результату.

Користування ідеєю в праві інтелектуальної власності пов’язується з можливістю на її основі одержувати прибуток через використання останньої в підприємницькій діяльності. Таке використання можливе через об’єктивізацію ідеї у матеріальному носієві чи іншій доступній для сприйняття формі (постановка, публічне оплатне виконання твору тощо). Однак , у всіх випадках, корисний ефект, що використовується, виходить із самої суті ідеї, хоча в більшій мірі його максимізація залежить від захищеності монопольного користування, від можливості такого ж використання іншими особами. Таким чином, право користування грунтується на монополії, неможливості іншими особами певний час (на строк дії патенту чи свідоцтва) одержати прибуток за рахунок кращих споживчих якостей товару, що пропонується на ринок, чи здешевлення затрат на його виробництво. При цьому, як вже зазначалося, право промислової власності має і територіальні (просторові) межі.

Та найбільше розбіжностей є у праві розпорядження. Останнє полягає в наданні права зацікавленим особам використовувати ідею у своїй підприємницькій діяльності. Крім того, з’являється і зовсім маловідомий елемент правомочності – право забороняти стороннім особам без дозволу власника виключних майнових прав використовувати об’єкти права інтелектуальної власності.

Про актуальність досліджень у цій сфері і, головне, швидкого впровадження їх результатів у практику законотворення свідчить кілька гучних скандалів, про які повідомляла українська преса. Серед них — один із найпомітніших, пов’язаний з товарним знаком “Прима”, що в радянські часи широко використовувався різними підприємствами тютюнової промисловості. Нині, від часу, коли одна з фірм одержала свідоцтво на цей знак, його більше ніхто не може використовувати. Порушники відповідного законодавчого положення згідно з законами України відповідають за неправомірні дії.

Також потребують розробки й інші теоретичні питання, пов’язані з проблемою законодавчого захисту інтелектуальної власності. Практика як критерій оцінки і теоретичної роботи, і самого процесу законотворчості, свідчить про значну кількість неврегульованих проблем у цій галузі права. І справа тут не лише у наведених вище претензіях та побажаннях зарубіжних правових організацій. Попри наведений приклад з утвердженням товарного знаку “Прима” та деякі інші подібні приклади, на переконання експертів, незважаючи на численні порушення авторського права й суміжних прав, в Україні відсутня практика судового розгляду суперечок, пов’язаних з охороною авторського права. І автори, і власники ліцензійної продукції не звертаються до суду, хоч мова може йти про позови на солідні суми. Так, відповідно до ст. 44 Закону “Про авторське право і суміжні права” автор може вимагати від порушника або відшкодування збитків, або повернення отриманих відповідачем від незаконної торгівлі твором прибутків, або виплати йому компенсації у сумі від 10 до 50 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Причин відмови авторів і власників ліцензій від звернення до суду чимало. І вони мають вагомі підстави. Зокрема, на думку дослідників, авторське право має безліч нюансів, у яких важко розібратися навіть досвідченому фахівцю, а саме: незалежність одне від одного авторського права і права власності на матеріальний об’єкт останнього (наприклад, автор комп’ютерної програми не завжди є її власником); перехід майнового права від автора до власника ліцензії після укладення ліцензійного договору й збереження при цьому за автором його особистих (немайнових) прав; існування виключної і невиключної ліцензії на використання твору; наявність передбачених законодавством випадків, коли використання комп’ютерної програми без згоди автора не визнається порушенням авторського права (наприклад, якщо програма використовується на конкретному комп’ютері); неврахування усіх можливостей і наслідків під час укладання договору між автором і замовником тощо. Крім того, в Україні дуже мало адвокатів, які досконало володіють питаннями по захисту авторських прав. Тому авторам, чиї інтереси порушені, практично нікуди звернутися за кваліфікованою допомогою; навіть ті адвокати, які володіють питаннями захисту авторського права або бажають у них розібратися, як правило, беруть “гонорар” або 50% його наперед, що не влаштовує ні молодих “комп’ютерних асів”, ні письменників-початківців, враховуючи, що у них немає стовідсоткової впевненості в тому, що судовий процес буде виграно. Підприємства – власники ліцензій також часто не готові до високої оплати адвокатських послуг; автори й підприємства – власники ліцензій побоюються впливу з боку великих компаній, що вже встигли збагатитися на продажу дешевої неліцензійної продукції.

З наведеного вище випливає ще один висновок: у цій галузі законотворення, як і в багатьох інших у нашій країні, досить гострою є проблема впровадження нових нормативних актів, застосування ефективної методики цього впровадження, включаючи науково-популярну роботу щодо їх роз’яснення. Поряд із цим потреби суспільства в унормуванні проблем інтелектуальної власності вимагають від законотворців особливої уваги до розв’язання найбільш актуальних у цій галузі питань сьогодення. Одним із них є унормування авторства у сфері кабельного й супутникового телебачення.

Супутникове, або кабельне, телебачення (що по суті те ж саме) в Україні з’явилося та почало розвиватися ще в 1989-1991 рр. і сьогодні досить впевнено закріпилось на значній території країни. Спочатку використовувалась кабельна проводка по району, місту, житловому будинку. Обладнання (тобто студія) вміщувалось в одній кімнаті й часто воно було “секонд хенд”. Творчі проблеми вирішувалися спочатку через кіоски, що торгували відеофільмами, а пізніше через супутникову антену і тюнер, з використанням програм європейських телевізійних компаній, в тому числі російських, без виплати коштів правовласникам.

І хоча на сьогодні в технологічному плані рівень функціонування цього телебачення стає вищим, у правовому — воно залишається на рівні стартовому, що негативно впливає не лише на економічні показники, а й на політичний імідж держави. Нині за даними Національної ради України з телебачення і радіомовлення та Ради кабельного телебачення України лише трохи більше половини всіх структур кабельного телебачення працюють в Україні легально.

Світові міжнародні організації та ЗМІ говорять про Україну як про одного з лідерів піратства. Торговельні партнери звинувачують нас у недотриманні своїх зобов’язань щодо контролю за виробництвом електронних носіїв інформації. Проблема набула такої гостроти, що в залежність від її вирішення потрапляють такі питання, як вступ до Всесвітньої організації торгівлі, співпраця с Євросоюзом та США.

Хоча Україна підписала ряд міжнародних угод у сфері захисту авторських та суміжних прав, прийняла Закони України “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторські і суміжні права”, захисну функцію на території держави у сфері авторського права виконують Міністерство внутрішніх справ, прокуратура, однак за останні роки фактів судового розгляду порушення законних прав власника у галузі супутникового ТБ зустрічається дуже мало.

У лютому цього року було перевірено понад 4 тисячі підприємств, на яких виявлено близько 1500 порушень встановленого чинним законодавством порядку тиражування та розповсюдження об’єктів інтелектуальної власності. Так, лише в одного “виробника” у Львівській області було вилучено 33 відеомагнітофони, 129 аудіомагнітофонів, 4500 аудіо- і 1500 відеокасет. За фактами порушень уперше застосовано ст. 136 Кримінального кодексу. Протягом 80 років ця стаття вважалася “мертвою” – вона не застосовувалася жодного разу. Проте й тепер покарати порушників досить складно. Стаття 136 КК не передбачає конфіскації контрафактної (виготовленої незаконно) продукції, позбавлення волі, а розміри штрафів до смішного малі.

Крім того, піратами є не лише підпільні підприємства, а й великі і відомі фірми грамзапису. За словами голови Ради об’єднання учасників аудіовидавничої справи С.Ступака, чимало відомих фірм аудіозапису самі є піратами: вони випускають лише невелику частину ліцензійної продукції, а решта — продукція піратська. Спіймати на гарячому підприємство, яке нелегально займається такою діяльністю, майже неможливо.

Чимало спеціалістів-правників вважають, що як мінімум на 80% у неправомірному використанні продукції супутникових телеканалів винні, як це не дивно, самі володарі вищеназваних каналів. Спочатку вони аж ніяк не помічали таку державу, як Україна в зоні мовлення своїх каналів, а потім якось дуже пасивно поставились до такого прикрого факту, як максимальне використання вітчизняними операторами кабельних мереж продукції своїх каналів абсолютно безкоштовно і без будь-яких документів, що надають їм такі можливості. В останні роки проходили тихоплинні переговори сторін з нульовим результатом, оскільки українська сторона вела переговори лише з однією метою – якомога далі відкласти строки підписання реального контракту, а значить і реальних виплат зарубіжному партнеру, а власникам супутникових каналів постійно нагадували про тяжкий економічний стан України та її громадян, називали якісь нереальні строки початку оплати прав за використання продукції. Зарубіжних партнерів з різних причин це влаштовувало і тому буйним цвітом процвітало “піратство”.

Водночас переважна більшість практиків сфери супутникового і кабельного телебачення виступають за упорядкування законодавчої бази своєї діяльності. Вони вважають, що сьогодні Нацраді треба істотно впливати на систему чинного законодавства. Адже воно нині сильно відстає від технічних можливостей сучасного телебачення. Супутникове телебачення в країні існує – “тарілками” чи не усі будинки обвішані, — а закону про нього немає. Водночас кабельне телебачення лише в Києві має 1,5 млн користувачів. Професіоналізм членів Нацради з питань телебачення та радіомовлення має виявлятися у здатності не загубити з поля зору тенденції розвитку європейського та національного телебачення. До того ж спрямувати його (вітчизняне ТБ) саме на розвиток. І при цьому не лобіювати інтереси окремо взятих телекомпаній. На соціально важливу тематику має бути державне замовлення з відповідним фінансуванням.

Актуальною на сьогодні є проблема виведення із “підпілля” організацій кабельного телебачення. Однак нині сума зборів за видачу ліцензій приблизно дорівнює сумі місячної плати всіх абонентів у мережі. Сам процес реєстрації натикається на значну кількість бюрократичних рогаток. Тому для легалізації й розвитку організацій кабельного телебачення бажаним є включення до розробленого закону про кабельне й супутникове телебачення відповідного розділу, в якому було б передбачено порядок здійснення ліцензійних зборів, що стимулювали б легалізацію та нейтралізували зайвий бюрократизм. Оптимальний обсяг ліцензійного збору може бути розрахована на основі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (або заробітної плати). Цим самим буде спрощено й механізм визначення відповідних сум. Визначення порядку наповнення каналів у багатоканальних системах також має бути передбачене в майбутньому законодавчому акті. Цим самим буде знято обмеження, що стримують збільшення числа каналів у мережах кабельного телебачення. При підготовці цієї законодавчої норми, вважають спеціалісти, доцільно мати на увазі, які після включення всіх наземних каналів (загальнонаціональних, регіональних і локальних), що включені до мережі кабельного телебачення, будь-яке регулювання співвідношення між національними і зарубіжними програмами призводить до штучного стримування росту числа каналів мережі, не стимулює реконструкцію, впровадження нових технологій, призводить до зниження економічної ефективності мережі. У законодавстві також мають бути закладені економічні важелі щодо ліквідації піратства, умови для ефективної роботи кабель-операторів після виходу із “тіні”.

У законодавчій площині має також бути вирішена проблема взаємодії Національної ради організацій кабельного телебачення та органів місцевої виконавчої влади в справі ліцензування, регламентації діяльності систем кабельного телебачення. Нормативним має бути також забезпечення гарантій нормальної роботи телерадіокомпаній кабельного мовлення на визначених територіях. До таких гарантій відносяться, в першу чергу, гарантії щодо забезпечення можливостей використання інженерних споруд підприємств зв’язку та гарантії надання каналів мереж кабельного телебачення, які розвивають підприємства “Укртелекому”, телерадіокомпаніям, що бажають працювати з використанням цих каналів. При цьому вказують, що на сьогодні нормативно-правова база для прийняття рішень у сфері дозволу будівництва мережі або ж надзвичайно застаріла (ГОСТ 28324-89 Союзу РСР), або ж взагалі відсутня.

Практики вказують і на таку обставину: якщо оператором дотримується пропорція “50 на 50” нашого і закордонного телепродукту і він укладає договори, то його існування перебуває в рамках законів України. Але водночас, згідно з міжнародною Конвенцією транскордонного мовлення, в країнах, що приєдналися до неї, повинен бути вільний прийом усіх сигналів від держав, що її уклали, а міжнародні угоди мають верховенство над законами внутрішніми.

Певній критиці піддаються також і деякі з уже прийнятих нормативних актів, спрямованих на боротьбу з піратством. Очікується, приміром, що запровадження згідно з Законом “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм” обов’язкової контрольної марки, якою після закінчення піврічного перехідного періоду маркуватимуть кожний примірник аудіовідеопродукції, як розповсюджуваної в Україні, так й експортованої, примусить “підпільників” або зайнятися легальним бізнесом, або взагалі прикрити свої цехи. Адже для того, щоб отримати у відповідному державному органі марки в необхідній кількості, треба буде серйозно засвідчити авторські чи суміжні права на продукт, який збираються розповсюджувати.

Однак реальні суб’єкти легального ринку з оптимістичними прогнозами не поспішають – тому, що дуже добре знають методи роботи й можливості “нелегалів”.

Вони зауважують, що запровадження законом обов’язкового маркування носіїв аудіовідеопродукції – захід дуже вчасний. Однак, скоріш за все, він виявиться малоефективним. Спершу дрібні цеховики можуть припинити свою діяльність – але не надовго. Можна спрогнозувати, що дуже скоро власне марка стане на ринку продуктом окремого обороту. Адже ніхто не зашкодить, уклавши контракт із постачальником, пред’явити цей контракт до відповідного органу і цілком легально отримати на руки кілька тисяч контрольних марок. А потім робити з ними, що завгодно: продати “піратам” чи наклеїти на зовсім інші касети, та й відправити тираж на периферію, де ніхто нічого не зможе перевірити, оскільки відповідність коду на упаковці власне продукту можна перевірити тільки маючи базу даних, де розшифровано, яка цифра що означає. А ще ніхто не перешкодить власнику скласти акт на списання цієї кількості марок з якихось об’єктивних причин. Марки клеїтимуть які завгодно і на що завгодно. Крім того, фінансуватимуть випуск знаку із держбюджету, і навряд чи держава зможе дозволити собі марку з високими ступенями захисту – це дуже дорого. Тож вона матиме 2-3 ступені захисту і підробити її буде не так уже й складно – це буде вже наступний етап. Налагодити таке виробництво надзвичайно просто — десь на суміжній території, де таке навіть злочином не вважають, адже це не грошові знаки. А ввозити будуть через “прозорі” кордони. Тим паче, що марка маленька і легка, сховати тираж – теж дуже просто.

Піддаються критиці й затверджені Постановою Кабміну №2209 від 4.11.97р. правила роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів та фонограм, що були введені в дію з 1 січня 1998 р.

В абзаці 3 п.24 цих правил міститься заборона здійснювати роздрібну торгівлю примірниками аудіовізуальних творів у дрібно-роздрібній торговельній мережі (кіосках, наметах, лотках, автомагазинах тощо), а також з рук і на ринках (крім розміщених на них спеціалізованих підприємств торгівлі). То навіщо ж, питається, витрачати свій час у чергах за всілякими дозволами-атестатами, якщо продавати навіть ліцензійну продукцію, за великим рахунком, і ніде.

А часом і терпінням для отримання атестата на право імпорту, експорту, оптової і роздрібної торгівлі треба запастися неабияким. Сама по собі ідея введення таких атестатів, погоджуються всі причетні до цієї справи, не така вже й погана. Але механізм їх отримання, строки видачі, вартість – все це не сприяє кінцевому результату.

Потребує вдосконалення існуюче законодавство і у зв’язку з бурхливим розвитком технічного прогресу, зокрема з розвитком інтерактивних широкополосних мереж.

Будівництво сучасної кабельної мережі на півтора мільйона абонентів обходиться у 421 мільйон доларів, окупається мережа за шість років, рентабельність її – 44% (!). “Найпросунутіші” в цьому бізнесі пропонують не лише телепослуги, а й радіо, Інтернет, телефонію. За підрахунками спеціалістів, протягом найближчих 10 років найбільші прибутки очікуються якраз від кабельного Інтернету.

Однак, поки що для цього бізнесу умови в країні далеко не ідеальні. Наприклад, базовий Закон «По телебачення і радіомовлення” в Україні приймався у 1992 році, коли кабельного телебачення не було і в проекті (перші кабельні канали з’явилися у 1997), проте він всеодно “намагається” регулювати діяльність “кабельників”, хоч результати водночас комічні й плачевні. Три проекти Закону “Про кабельне, ефірно-кабельне і супутникове телебачення” активно лобіюються у Верховній Раді різними зацікавленими групами, і поки ніхто не переміг, закон знаходиться у депутатських шухлядах.

Ще кілька проблем постійно тримають “кабельників” у напрузі. Скажімо, неврегульованість рекламного поля. Якщо оператор кабельного телебачення ретранслює російський, польський, німецький канали, він автоматично безкоштовно ретранслює і їхню рекламу. Маркетологи вважають, що таким чином рекламні гроші з українських електронних ЗМІ суттєво вимиваються: навіщо платити більше, якщо заплативши за рекламу в Росії, маєш споживачів у цілому СНД. Член Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення М.Потураєв “погрожував” серйозно розібратися в ситуації. Як уже зазначалося, аналогічна плутанина виходить з авторськими та суміжними правами. А поки грядуть два нові українські закони про авторські та суміжні права, у кабельників є альтернатива. Один шлях – платити каналам гроші, нехай ті самі розбираються із правами авторів програм, або добросовісно відраховувати 3% з обороту в ДААСП. Інша точка зору – нульовий варіант: “кабельники” не платять за програмний продукт, канали не платять за сигнал, як це практикується у деяких країнах. Екс-нацрадник С.Аксьоненко замість законодавчого врегулювання проблеми на одному із форумів закликав не платити нікому нічого, оскільки країна у нас бідна, абоненти бідні. І нічого створювати державні органи з контролю за дотриманням авторських та суміжних прав, усі прецеденти слід розглядати в судовому порядку.

Ще один сектор правових проблем пов’язаний з Інтернетом. На сьогодні він складається із трьох основних складових: ліцензування провайдерів, регулювання національної доменної зони та інформаційної безпеки.

За загальним визнанням практиків, питання про ліцензування досить складне: необхідні законодавчі акти не вийдуть раніше кінця 2000 – початку 2001 років.

Принципи управління доменною зоною нині ще не відпрацьовані. Побутує уявлення про те, що керівництво має здійснюватися організацією – резидентом України. Очевидно, це може бути Держкомзв’язку або ж наближена до нього структура. Процес реорганізації доменної зони обіцяє бути довгим, оскільки всі ініціативи мають пройти через цілий ряд міжнародних організацій. Сьогодні ж фактично склалася ситуація, коли власником адреси сайту є провайдери, а не господарі сайту. Провайдери нерідко користуються цією ситуацією у власних інтересах. З набуттям в Україні Інтернетом комерційного забарвлення, зростають і зловживання.

Прискорення процесів переходу в режим електронної комерції на базі Інтернету в усьому світі і бурхливий розвиток цієї глобальної мережі в Україні вимагає від держави та компаній недержавного сектора економіки розробки ефективних методів для формування й здійснення державної політики в цій сфері. Останнім часом ряд державних організацій України докладають великих зусиль для активізації своєї діяльності за допомогою мережі Інтернет.

В той же час у середовищі практиків сформувалась ідея про створення разом із державними організаціями та компаніями недержавного сектора економіки єдиного, неурядового консультативно-координаційного органу для формування і здійснення державної політики в цій сфері, усілякого сприяння в підготовці законодавчих та рекомендаційних документів.

Держава має створити сприятливі умови для інвестицій у розвиток комп’ютерних мереж, виникненню нових компаній та конкуренції у цій сфері, бо це буде сприяти наближенню до рівня розвинених країн і переходу суспільства до інформаційної стадії розвитку.

Варто зазначити, що в Україні неврегульованість проблем Інтернету привертає певну увагу владних структур. Це проявилося і в рекомендаціях учасників парламентських слухань “Свобода слова в Україні – стан, проблеми, перспективи”, і в Указі Президента України щодо рішення Ради національної безпеки й оборони України від 17 червня 1997 року, “Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та удосконалення державного регулювання інформаційних відносин”. Особливе значення має Указ Президента України “Про деякі заходи відносно захисту інтересів держави в інформаційній сфері”, що обмежує, скорочує кількість операторів Інтернет в Україні до трьох компаній, а саме “Укртелеком”, “Укркосмос”, “Інфоком”, ряд інших нормативних документів.

У деяких експертів при цьому виникли побоювання про можливі наміри держави поставити під контроль всі комунікації, що зв’язують країну із зовнішнім світом. Вказують, що в Україні для цього навіть є законодавча підстава. У законі про інформатизацію введене поняття інформаційного суверенітету країни. Під ним розуміється право держави (зрозуміло, що в інтересах населення) контролювати інформаційні потоки, що надходять до України по комп’ютерних мережах із-за кордону. Щодо інформації, яка йде за кордон, то контроль над нею фактично дозволено для того, щоб не розголосити державну таємницю.

Неврегульованим лишається також питання, пов’язане з виготовленням українськими фахівцями комп’ютерного продукту на замовлення зарубіжних фірм. За підрахунками спеціалістів, коли легалізувати оту неофіційну роботу, яку ведуть для іноземних фірм наші спеціалісти, вони отримуватимуть в десятки разів більше грошей, ніж мають нині у вітчизняних наукових установах.

Ще один аспект законотворчості, що викликає помітний суспільний резонанс, пов’язаний із правовим урегулюванням меценатства.

Протягом тривалого часу в Україні ведуться неефективні нескінченні розмови про пільгове оподаткування меценатів, про підтримку культури, а суттєвих зрушень у цьому питанні поки що немає. На жаль, попередня Верховна Рада не спромоглася створити необхідні пільгові умови для меценатства і спонсорства. Ми й досі не можемо позбутися застарілого стереотипу сприйняття культури як сфери тільки державного регулювання.

Необхідно розробити збалансовану систему правових актів, які створили б сприятливі умови для розвитку меценатської діяльності, спонсорства, організації благодійних фондів, громадських комітетів підтримки культурних ініціатив тощо. А для цього потрібно застосовувати різні важелі: економічно-фінансове стимулювання, фактор суспільного престижу, рекламу… Варто розробляти програми заохочення приватних субсидій через податкові пільги як для культури, так і для науки, спорту.

Важливо не оподатковувати кошти, що йдуть на утримання зареєстрованих історико-культурних пам’яток, пожертви, які “працюють” через державні організації, фонди, асоціації на придбання культурних цінностей, на реставрацію зареєстрованих культурних об’єктів, організацію виставок, проведення наукових досліджень тощо, а якнайшвидше переглянути податкову політику під кутом зору подальшого стимулювання меценатства культурної діяльності. Необхідно піти назустріч спонсорові, який, без сумніву, пристане до форми матеріальної підтримки книгодрукування, конкретно знаючи спрямування виділених коштів, але йому потрібно надати юридичне право для такої дії, позбавивши перерахування державі частини податків.

Варто додати, що в пресі повідомляється про чергову (з 1994 року) спробу зрушити питання з місця. Найближчим часом Кабінет Міністрів має внести до Верховної Ради законопроект, щоб відкрити “зелену вулицю” такій благородній справі, як меценатство. Потреба в такому документі настільки назріла, що уряд проситиме депутатів негайно розглянути це питання.

Не відповідає потребам сьогодення й законодавство про національний кінематограф. Його занепад пояснюється тим, що відкриття “залізної завіси” без законодавчого врегулювання стосунків на кіно- відео- телеринку України сприяло заповненню екранів нашої країни іноземними фільмами. З одного боку, це був закономірний процес, що сприяв ознайомленню українського глядача зі світовими кіношедеврами й талановитими творами кіномистецтва відомих кіномитців. Водночас на ринок линув потік низькопробної кінопродукції, спродукованої на задоволення примітивних людських інстинктів та потреб. Це привело до згортання українського кіновиробництва, спотворення відносин між кіновиробниками, авторами, дистриб’юторами й, власне, розповсюджувачами, продавцями кінофільмів і, відповідно, грошового потоку від реалізації фільмів поза державною казною. Екрани телебачення України на 95-97% заполонили закордонні фільми. Отже, за відсутності вільного й законного ринку для продуктів творчої діяльності й за наявності тільки “чорного піратського”, які б таланти не створювали продукти мистецьких цінностей, не відбуватиметься головне — не буде розвиватися культура. Та й сам кіноринок залишатиметься в межах “чорного” і нестабільного, а, відповідно, спотвориться і все кіновиробництво.

В нормативних актах, котрі стосуються кіно, затверджена квота національного кінопродукту в прокаті й на телебаченні. Вона має становити не менше 30 відсотків. Однак, через з відсутність у розпорядженні відповідних структур більшості фільмів українського виробництва (знаходяться в держфільмофонді Росії) та відсутністю економічних можливостей для друкування необхідної кількості копій наявних фільмів реалізація цього положення не збігається з економічними інтересами кінокомпаній і гальмується.

Наведення правового порядку на аудіо-, кіно- та телеринку — домінуюче бажання усіх спеціалістів кінематографічної сфери. Основні порушення авторських прав припадають на відеопіратів, які викинули на ринок незаконні копії кращих українських фільмів, і на телебачення, де деякі регіональні телекомпанії знову стали демонструвати їх без ліцензій.

Основні труднощі полягають в юридичній підтримці українських кіновиробників на міжнародному рівні. Адже одна з не дуже помітних, але найбільших проблем українського кінематографа — відсутність сильного міжнародного маркетингу.

Необхідною є робота по захисту авторських прав, щоб привести українське законодавство, юридичні документи у відповідність до світових вимог. Багато невирішених питань і з Російським агентством із авторських та суміжних прав, оскільки більшість фільмів, знятих в Україні в радянські часи, зберігається в Росії.

Конче потрібними є законопроекти щодо зняття податку на додану вартість із національних фільмів, щодо видозмінення схем фінансування української кіноіндустрії тощо.

Оскільки за нинішніх складних економічних обставин собівартість фільмів зросла у багато разів, необхідна значна фінансово-економічна підтримка для посилення ролі національного кіно у духовному відродженні народу, його патріотичному та моральному вихованні, в активному протистоянні психологічному тиску зарубіжної кінопродукції. Підтримка має полягати не тільки у відповідному бюджетному забезпеченні, а й у залученні коштів недержавних комерційних структур.

Проте спонсори не зацікавлені в національному кіновиробництві, тому що воно не дає нині прибутку. Протекціонізм держави щодо національного кіно має полягати, крім стабільного бюджетного фінансування, і у встановленні пільг на податки, аби стимулювати спонсорську діяльність у сфері кіновиробництва.

Для розвитку національного кінематографа потрібно також прийняти закон, що вводив би грошовий збір із показу зарубіжних фільмів на українських кіно- і телеекранах та розповсюджуваних на відеоринку. Такий проект закону (як і закону про меценатство) вже не перший рік знаходиться в кабінетах вищих законодавчих інстанцій.

В рамках необхідного державного протекціонізму в галузі кіно видається за доцільне в підготовленому законопроекті про податок на прибуток підприємств зробити зміни стосовно зменшення податків, що збираються з виробництва, розповсюдження та демонстрації національних фільмів.

І, нарешті, ще одна обставина. В Україні ще 1994 року прийнято закон про авторське право вперше визнано, що авторське право на фільм як інтелектуальну власність має не держава, не кіностудія (автором, за цим законом, взагалі може бути лише фізична, а не юридична особа), а прямі його автори — сценарист, режисер, композитор. Є ще часткові права — оператора, художника-постановника, художника по костюмах, балетмейстера, поета, автора тексту пісні — всі вони мають права на свій твір як на складову частину, якою вони входять у нього.

Але, на превеликий жаль, закон не працює.

Актуальною є також розробка закону про міжнародний інформаційний обмін.

Намагання уніфікувати національний правовий простір приводить до деяких змін в інформаційному законодавстві України. Як правило, вони пов’язані, по-перше з потребою захисту національних інформаційних мереж, гарантій від забруднення національного інформаційного простору шкідливою або недостовірною інформацією. По-друге, ці зміни зумовлюються появою при формуванні інформаційного середовища нових сфер діяльності, що також потребують врегулювання. Сфера законодавчого врегулювання охоплює як виробників інформаційних ресурсів та посередників при їх нагромадженні в інформаційній мережі, так і всіх суб’єктів господарчої діяльності, пов’язаних з виробництвом інформації у зовнішній світ.

Перші кроки у цьому напрямі зроблені ще у 1992 році, коли глави урядів дев’яти держав СНД підписали Угоду про міждержавний обмін інформацією. Основними її напрямами були: формування інформаційних ресурсів спільного користування; скоординоване формування та використання інформаційного ресурсу, що відбиває світовий потік науково-технічної інформації; реалізація науково-технічних програм (проектів) міждержавного обміну НТІ, спрямованих на технологічну, методичну, технічну сумісність механізмів такого обміну; інформаційна підтримка міждержавного науково-технічного співробітництва.

У розвиток положень цієї Угоди в 1996 році була розроблена концепція формування інформаційного простору СНД. Зокрема, при формуванні його передбачалося створення нормативно-правового поля для взаємодії країн співдружності у сфері інформаційного простору.

За останні роки державами-учасницями цієї Угоди виконані чотири спільні науково-технічні програми, що забезпечили розробку низки нормативних документів, спрямованих на регламентацію порядку організації робіт із міждержавного обміну науково-технічною інформацією, визначення механізмів формування та використання інформаційних ресурсів спільного користування. Окрім того, ведеться розробка таких проектів міждержавного обміну науково-технічною інформацією, як “Порядок обміну науково-технічною літературою”, “Порядок обміну та користування базами даних НТІ”, “Порядок обміну інформацією про НДР та ДКР”, “Порядок формування та підтримки (ведення) бази даних “Органи науково-технічної інформації держав-учасниць Угоди”.

Однак, ці та інші заходи, певні напрацювання в правовій сфері не дають підстави стверджувати про наявність інформаційного суверенітету в Україні в повній мірі.

Особливо виразно це підтверджується найпоширенішою і поки що доступною основній масі населення інформсистемою — телебаченням, чиї культурницькі (мистецькі, розважальні та інші) програми практично повністю загромаджені закордонною продукцією, а інформаційно-аналітичні та пізнавальні передачі перебувають під потужним впливом західних зразків і змісту.

Інститути державної влади, покликані забезпечувати інформаційний суверенітет України, не тільки не протидіють цій інформаційній експансії, а й сприяють виникненню її вогнищ та подальшому їх поширенню вже не ззовні національного інформаційного простору, а зсередини його. Достатньо згадати, що свої настанови обрати центристського спікера під наступну американську винагороду й організувати соціальний президентський тиск проти парламенту Збігнев Бжезинський проголосив не десь у Вашингтоні, а в стінах Адміністрації Президента України. І це не викликало найменшого протесту нашої виконавчої влади.

В Україну допущені і сьогодні досить результативно діють зарубіжні організації, що намагаються не допустити самоідентифікації нашої держави у світовому інформаційному просторі, утвердження в ній законодавства щодо інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки.

Після прийняття 1996 року в Росії закону з підтримки виробництва друкованої продукції українські видання у своєму ж інформаційному просторі мають справу з явищем, з яким просто неможливо конкурувати. Не з причин професійних чи мовних, а лише тому, що українська держава пустила справу на самоплин і не переймається тим, що відбувається. Тому фактично мова йде про широкомасштабну інформаційно-ідеологічну агресію, що перемагає майже у всіх сферах свого втручання. Громадянам України нав’язується думка про нормальність тих явищ, які можуть вважатися нормою тільки в Росії. Російські ЗМІ вимивають з України величезні кошти — найбільше за рекламу, передплату, роздрібний продаж. Ідеться про ті кошти, які повинні бути вкладені в розвиток українських ЗМІ. Російські друковані та електронні ЗМІ працюють не з виробленим тут, а із завезеним з метрополії журналістським продуктом. Ідеологічний пресинг створює сприятливе психологічне тло для терпимого сприйняття українським суспільством численної антиукраїнської та антидержавної періодики. На сьогодні жодна з державних структур — МВС, Генпрокуратура, Міносвіти, Мінкультури, Держкомінформполітики, Нацрада з питань телебачення та радіомовлення — ніхто конкретно не відповідає за те, що продається в кіосках та на вулицях. А саме там левова частка піратської поліграфічної та відеопродукції — це відверта пропаганда порнографії та насилля.

Останній масштабний захід — Міжвідомча нарада з питань боротьби із засиллям продукції, що пропагує жорстокість, насилля, наркоманію, порнографію тощо — був проведений за ініціативою Генпрокуратури у грудні позаминулого року. Тоді було визначено перелік завдань для кожного відомства, який вони повинні були виконати. Прокурори всіх областей отримали завдання провести тотальні перевірки щодо чистоти телеефіру, газетно-журнального ринку. Після звітів про виконання завдань на “порнографічному” фронті запало небезпечне затишшя.

Свого часу Генпрокуратура зверталася до Міністерства охорони здоров’я з пропозицією вивчити вплив перегляду фільмів на психічний та психологічний стан дитини. Проте досі в Україні не проведено грунтовних досліджень психіатрів, психологів та сексологів щодо того, як саме сцени насилля, жорстокості, порнографії впливають на несформований організм. А кримінальна практика свідчить, що наслідки такого впливу можуть бути абсолютно непередбачуваними. Факти підліткового насилля, породженого телебаченням, “кричать” з багатьох кримінальних справ. У таких справах трапляються випадки неймовірної жорстокості серед неповнолітніх.

Навала порнопродукції, яка заполонила український ринок, потрапляє в Україну з-за кордону, зокрема з Росії. За ввезення, збут і розповсюдження кіно- та відеопродукції порнографічного характеру (ст.211 Кримінального кодексу) передбачено покарання на строк до 5 років або штраф від 90 до 225 неоподатковуваних мінімумів із конфіскацією порнопродукції та засобів її розповсюдження. Стаття 211-1 Кримінального кодексу за ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насилля і жорстокості, позбавляє волі на строк до 5 років або карає порушника закону штрафом від 135 до 225 неоподатковуваних мінімумів з конфіскацією кінопродукції та засобів її демонстрування.

Однак донині законодавчі акти залишаються малоефективними. Жоден із загальнонаціональних телеканалів, які хоч і демонструють ліцензійну, а не піратську продукцію, не виконують статтю Закону “Про телебачення і радіомовлення” про захист прав неповнолітніх: телекомпанія зобов’язана перед показом інформувати про обмеження щодо глядацької аудиторії. Тобто неповнолітній глядач повинен знати, що він дивиться, а дорослий повинен знати, що дивиться його дитина.

Провідні телеканали, такі як “1+1” чи “Інтер”, реєструють продукцію, але вони, по-перше, не витримують рекомендацій щодо часу показу. По-друге, ні перед фільмом, ні в програмах телепередач вони не вказують, що цей фільм не бажано дивитися дітям до 16 років і не попереджають про це батьків. Мінкультури не має впливу на комерційні канали, тому списки тих, хто порушує відповідні нормативи, передаються до Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Але ж досі ця структура є лише на папері — фактично вона бездіє.

Що ж до відеопродукції, що реалізується в роздрібній торгівлі і прокатних пунктах, то навіть Закон “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм”, прийнятий 13 квітня 2000 року, не врегулював усі питання щодо цього. Оскільки порнопродукція здебільшого надходить з Росії, то й на поліграфії вказані дані (російською мовою) про виробників цієї продукції з Росії. На таких касетах, зрозуміло, не пишеться ні номер прокатного посвідчення, виданий Мінкультури, ні власник прав, ні аудиторія, для перегляду якої за українськими нормативними актами цей фільм передбачено. У зв’язку з цим Мінкультури та Державне агентство з авторських та суміжних прав планує внести зміни до нещодавно прийнятого Закону “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” для регулювання відеоринку, заполоненого піратськими касетами.

А тим часом рівень культури і моралі в державі стає дедалі нижчим. Криваві розборки між підлітками стали звичайним явищем. Порножурнали учні читають прямо на уроках, а надивившись “подвигів” кіногероїв, хлопчаки по-садистськи починають розважатися з ровесницями. До речі, понад рік тому Президент підписав Указ “Про духовність, захист моралі і формування здорового способу життя громадян”. Для виконання цього указу було створено Всеукраїнську міжвідомчу раду з питань духовності, координацію роботи якої було покладено на Міністерство сім’ї та молоді. Але оскільки відомство ліквідовано, припинила свою діяльність і Рада з питань духовності.

Ще одна із проблем формування національного інформаційного простору в умовах формування інформаційних відносин із зарубіжжям пов’язана з мовним питанням. На думку експертів, український інформаційний простір може бути захищений тільки українською мовою. Інакше неодмінно постають питання: що ж ми обороняємо і які цінності несе нам та чи інша мова? Дійсно, давно вже на часі врегулювання стосунків з російськими ЗМІ, до яких треба ставитися як до іноземних, з відповідними ідеологічними й податковими вимогами. Однак вирішити мовне питання в культурно-інформаційному просторі України не можна тільки дозвільно-заборонними заходами. Слід розробити національну доктрину фрагментарного стримування інформаційної агресії, оскільки протистояти на всіх фронтах можливій інформаційній загрозі нині Україна просто нездатна. Однак зовсім беззубими перед такого роду загрозами залишатись теж небезпечно.

Видається за доцільне вжиття не лише швидких, рішучих і кардинальних заходів щодо захисту свого інформаційного поля, його розвитку і освоєння в національно-державних інтересах. В ці заходи має бути включено не тільки законодавчий захист інформаційного простору від зарубіжних інформаторів, але й, і не в останню чергу, — програму розвитку і стимулювання національних засобів масової інформації.

Усе більше число прихильників знаходить точка зору про те, що Україні бракувало не національної ідеї для раптового створення свого суверенного інформаційного простору, а розуміння, що ми живемо в інформаційній формації розвитку цивілізації, і що національна ідея — це і є національна операційна система управління суверенним інформаційним простором, тобто її суверенна державна мова. Адже Україна перебуває в ситуації вибору: або відмова від власної національної елітної операційної системи управління (іншими словами — виживання) в інформаційному просторі і перехід в імперську структуру за принципом пануючої імперської мови (російської або англійської), або створення мовних умов (власної національної операційної системи опанування інформаційним простором) для існування в соціумі рівноправних іншомовних еліт. Відомий український кінорежисер і оператор Ю.Ільєнко взагалі запропонував визнати на законодавчому рівні поняття “суверенний інформаційний державний простір України”, а також те, що операційна система інформаційного простору незалежної суверенної держави обслуговується державною мовою.

Як уже зазначалось вище, необхідність упорядкування нашого внутрішнього інформаційного ринку, враховуючи вплив зарубіжжя, а також об’єктивну потребу присутності України в світовому інформаційному просторі підтверджує актуальність розробки закону, що регламентував би участь України в міжнародному інформаційному обміні.

У зв’язку із цим спеціалісти звертають увагу на те, що проблема такого обміну — не лише державна. Її вирішення має опиратися також на потенціал неурядових організацій, суб’єктів економіки й окремих громадян. У відповідних нормотворчих актах роль держави має передбачатись як координаційна.

Законодавство має сприяти впровадженню апробованих сучасних технологій, утвердженню на міжнародному інформаційному ринку, формуванню високого іміджу держави як засобу для реалізації зовнішньополітичних інтересів України. Воно також має стати дієвим інструментом входження і участі України у великих міжнародних інвестиційних проектах, зокрема, щодо створення міжнародних транспортних і телекомунікаційних коридорів. Формування українського сегмента мережі Інтернет має стати пріоритетним завданням національної інформаційної політики.

Вирішення актуальних завдань законодавчого оформлення розвитку гуманітарної сфери українського суспільства сприятиме не лише зростанню його інтелектуального потенціалу й позитивно вплине на внутрішньосуспільне життя, воно має позитивно вплинути також і на імідж нашої держави в світі, об’єднаному єдиним інформаційним простором.

(підготовлено за участю Служби інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (СІАЗ)