Стан та перспективи розвитку телерадіомовлення, друкованих ЗМІ, книговидання в Україні

  Модуль 1
«Законодавче забезпечення розвитку національної культури та ЗМІ»


Аналітична записка «Аналіз сучасного стану та проблеми законодавчого забезпечення розвитку національної культури та ЗМІ»

  1. Вступ
  2. Стан та перспективи розвитку друкованих ЗМІ, телерадіомовлення, книговидання в Україні
  3. Діюча законодавча база, що регулює діяльність в галузі інформації
  4. Сучасний стан розвитку української культури. Проблеми, що потребують вирішення шляхом законодавчого забезпечення
  5. Діюча законодавча база, що регулює діяльність в галузі культури
  6. Напрямки роботи Експертної групи та очікувані результати

Київ (вересень 2000р.)

Стан та перспективи розвитку телерадіомовлення, друкованих ЗМІ, книговидання в Україні

Сьогодні діяльність телебачення та радіомовлення, стан книговидання і поліграфічного виробництва, друкованих засобів масової інформації перебувають в тісному взаємозв’язку з подальшим розвитком української державності та демократії, економічними і духовними змінами в суспільстві.

Сучасна ситуація в телерадіоінформаційному просторі, як і в багатьох сферах суспільного життя в період переходу від керованої до самоврегульованої системи, можна охарактеризувати як жорстку, і не завжди законодавчо врегульовану, конкуренцію, яка передбачає встановлення контролю над ЗМІ. В сфері телерадіомовлення це стосується всього, починаючи від каналів мовлення і закінчуючи технічною базою телерадіостанцій, тощо. В міждержавному масштабі – це витіснення сильнишіми слабших, експансія іноземного капіталу в українському телерадіоефірі. На думку відомого політичного і громадського діяча Левка Лук’яненка, сьогодні Україні загрожує інформаційна експансія. Небезпека цього наступу, підкреслює він, у тому, що український народ ще не виробив імунітет проти антиукраїнських ідей. Після здобуття незалежності на країну ринув великий потік газет, журналів, книжок, програм, аудіо та відеопродукції з політичною, релігійною, культурною, сексуальною та іншою інформацією.

Практично на всіх телеканалах України домінує іноземне кіно. Багато з них демонструється без законних на те прав. Наприклад, за 1998 рік ввезено та територію України біля 10000 назв. Для порівняння: за той же період в Україні вироблено біля 100 українських художніх, документальних, анімаційних та інших фільмів. Відео ринок, взагалі, на 70-80% працює в тіньовому секторі

Ще один з аспектів, що впливає на розвиток сучасного національного телерадіоінформаційного простору – спроба встановлення монополізму в недержавних засобах масової інформації потужними фінансовими групами з метою формування та корегування громадської думки, подання тих чи інших подій під тим чи іншим кутом зору.

Сьогодні структуру національного телерадіомовлення України складають 25 державних регіональних телерадіокомпаній (ТРК), національні теле- і радіокомпанії, близько 300 недержавних ТРК, концерн радіомовлення, радіозв’язку, телебачення (РРТ), які забезпечують доставку сигналу (25 регіональних телепередавальних центрів) і студія Укртелефільм.

Потрібно відмітити, що національні та регіональні ТРК в своєму функціонуванні знаходяться в різних умовах, в залежності від величини капіталовкладень, спрямованих на розвиток, і закінчуючи можливістю доступу до каналів мовлення та транслювання програм інших каналів. До речі, однією з особливостей функціонування регіональних ТРК є використання програмного продукту без оформлення належним чином ліцензій та порушуючи авторські права.

Щодо розвитку регіонального та місцевого недержавного телерадіомовлення, можна виділити дві складові, які сильно відрізняються одна від одної; з одного боку це ТРК, що ведуть трансляцію на невеликі міста і сільські райони, з іншого – на міста мільйонники та більшість обласних міст.

Перша група ТРК характеризується вкрай слабким технічним потенціалом, неприхованим відео піратством, невисоким художнім рівнем своїх програм. Діяльність таких компаній тримається на ентузіазмі людей, що там задіяні, але в їх оперативності і розумінні проблем регіонів закладено великій потенціал розвитку, що може реалізуватися лише за умови комплексної та прогнозованої політики з боку державних органів.

Досить складна ситуація зберігається в сфері кабельного та супутникового мовлення та електронних ЗМІ. Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України займається питаннями законодавчого забезпечення діяльності в цій галузі. Розробляються проекти законів “Про кабельне та супутникове телебачення”, “Про систему суспільного телерадіомовлення” (нова редакція закону), зміни та доповнення до інших законодавчих актів. Наприклад, при розробці законопроекту “Про кабельне та супутникове телебачення” законотворці зіткнулися з цілою низкою питань, що виникають при узгодженості законів, які регулюють інформаційну галузь.

Механізми захисту авторських прав у інформаційній діяльності шляхом ліцензування, виключні права автора та обов’язковість трансляції програм чи каналів, регулювання авторських прав в цифровому середовищі, транскордонне мовлення та національне законодавство (захист національних виробників та використання регіональних мов), узгодження понятійного апарату законів (оператор – провайдер -мовник, мовлення — послуга, мовлення – сповіщення — відтворення, розповсюдження) – це далеко не повний перелік питань, вирішення яких потребує залучення досвіду інших держав, у законодавстві яких сьогодні ці питання вже врегульовані.

Також немає єдності поглядів щодо застосування законодавства, а також здійснення прав, наявних у різних правовласників у країні мовлення та країні приймання сигналу. Виникає питання узгодженості законодавчих баз двох та більше країні у випадку прямого супутникового мовлення, в разі, коли будь-яка програма передається з однієї країни і транслюється на одну або більше країн.

Виникають питання при застосуванні статті 25 Закону України “Про телебачення та радіомовлення”, яка визначає дозвіл на право використання програм чи передач інших телерадіоорганізацій. (Ст.25 «Телерадіоорганізації мають право використовувати програми чи передачі інших телерадіоорганізацій тільки після отримання від них відповідного дозволу, за винятком випадків, передбачених статтею 36 цього Закону.»)

Забороняється тиражування, показ, реалізація теле-, радіо-, відеопродукції без дозволу їх власників. У разі використання програм чи передач телерадіоорганізації без її дозволу вона має право на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення її права. Спори, що виникають, вирішуються судом або арбітражним судом у порядку, встановленому чинним законодавством.

36 стаття цього Закону, на яку є посилання в 25 статті передбачає, що “… Без згоди телерадіоорганізації допускається використання її передач (фільмів) і програм у таких випадках:

  • для задоволення особистих потреб громадян;
  • для використання іншими телерадіоорганізаціями коротких уривків – не більше п’яти хвилин з кожної передачі (фільму);
  • для навчальних цілей у державних навчальних закладах.

У тих випадках, коли програми, які передаються службами мовлення в одній країні, приймаються через супутник наземною станцією іншої країни та потім транслюються за кабельним зв’язком для населення країни приймання, виникає аспект щодо наслідків, що випливають з авторського права. Інтереси власника авторських прав на твори, що включені до програми мовлення, можуть бути порушені з різних причин, наприклад: при відсутності необхідної законодавчої бази чи законодавства, при якому власник не може захистити права свого авторства.

Також, з точки зору авторського права, виникає проблема, яка пов’язана з тиражуванням і поширенням копій в домашніх умовах без дозволу правовласника — проблема, яка досить ще не врегульована.

Ще один момент, на який доречно звернути увагу – це законодавче забезпечення розвитку міжнародного інформаційного обміну. В липні 1997 році Президентом України Л.Кучмою був підписаний Указ, в якому передбачалося розробка закону “Про міжнародний інформаційний обмін”, який би регламентував розвиток та поширення співпраці України з іншими країнами Західної Європи.

Цілком зрозуміло, що неврегульованість міжнародної діяльності в галузі інформаційної політики не може задовольнити державу і вимагає розробки і здійснення комплексу заходів щодо розширення і збагачення збалансованого обміну телерадіопродукції продукції серед суб’єктів різних держав. Особливо це стає актуальним після підписання Україною Європейської конвенції “Про трансграничне телебачення”.

Не менше складна ситуація зберігається в галузі друкованих ЗМІ та видавництві. Статистика свідчить, що сьогодні в Україні виходить приблизно 4000 періодичних видань. Близько 30 газет та журналів — мовами національних меншин – болгарською, угорською, румунською, грецькою, татарською, німецькою, сербською, вірменською, на івриті та ідиш. Ця преса здебільшого зосереджена в місцях компактного проживання цих меншин.

За останні роки змінилася картина серед засновників видань, що поширюються по всій Україні. Перше місце тут посідають комерційні структури, друге – приватні особи, третє – наукові та науково-виробничі установи і лише потім — органи державного управління та громадські організації.

Більш ніж 50% видань мають загальнодержавну та зарубіжну сфери розповсюдження. Збільшилася кількість видань духовно-просвітницького, екологічного, медичного та релігійного змісту.

Починаючи з 1994 року держава почала проводити політику підтримки видавничої галузі в країні. Перш за все, це стосується державних видань, дитячих газет, видань трудових колективів, творчих спілок, громадських організації, науково-дослідницьких установ і навчальних закладів. Якщо до 1991 року книжки в Україні випускалися тільки державними та відомчими видавництвами, а їх було не більше п’яти десятків, то сьогодні видавничих структур різного підпорядкування та форм власності біля 800. Це можна вважати позитивом, якщо б разом із зростанням кількості видавництв, зростала б і загальна кількість видань та тиражів.

Не дивлячись на регулярні Укази Президента щодо підтримки видавничої сфери, проекти законів та постанови Кабінету Міністрів, процеси, що відбуваються в галузі, свідчать про неухильну поступову втрату Україною цього ринку. Російські видавництва впевнено лідирують на Україні за кількістю проданих книг, газет та журналів.

За даними статистичного щорічника України за 1998 рік тираж книжок, що друкуються на Україні зменшився в чотири рази (з 155 млн. прим. в 1985р. до 44 млн. в 1998р.). При збільшенні кількості журналів та інших періодичних видань у 5 разів (до 1000 назв) їх загальний тираж зменшився з 170 млн. прим. у 1985 році до 87 млн. у 1998р.

Виробнича база національного книговидання та преси, її матеріально-технічне забезпечення залишаються поки що на дві третини залежними від імпортної сировини – в великих обсягах країна імпортує картон, палітурні тканини, папір, фарби та деякі інші поліграфічні матеріали.

Більш оптимістичною виглядає ситуація в видавництві періодичних видань (газет та журналів). За останній час зросла кількість газет, особливо україномовних. На 1998 рік зареєстровано більш ніж 2 600 видань загальним тиражем 48 млн. примірників (в тому числі 19 млн. українською мовою). На 1 січня 1999 року функціонувало біля 330 загальнодержавних, 487 обласних, 15 республіканських, 431 міських, 456 районних, 266 приватних видань.

Водночас простежується тенденція збільшення тиражу загальнонаціональних періодичних видань, які в конкурентній боротьбі домінують над регіональними. Яскравий приклад: в 1990 році газета “Краматорская правда” (м. Краматорськ Донецької обл.) виходила тричі на тиждень тиражем 60 тисяч примірників. Сьогодні вона виходить двічі, і тираж її ледь перевищує 10 тисяч. Тобто, регіональні друковані ЗМІ, як і регіональні теле- та радіоканали, не витримують конкуренції з загальнонаціональними.

Законом України “Про національну програму інформатизації”, який був прийнятий в 1998 році, передбачається розвиток регіональних програм та проектів інформатизації.

Ще одна болісна проблема, яка існує як в галузі культури, так і в галузі інформації – це катастрофічне падіння якості використання української мови. Українській мові необхідно забезпечити підтримку і захист на загальнодержавному рівні, що стане могутнім соціальним фактором консолідації нації, стимулом розвитку культурних, правових, економічних і політичних відносин в Україні.

На жаль, нині відсутня налагоджена система популяризації української мови в засобах масової інформації, які, як відомо, мають величезний вплив на її розвиток та стан, і, водночас, самі є носіями цієї мови.

Найважливіші проблеми – різке зниження загальної і мовної культури, зокрема на телебаченні і радіо – особливо на комерційних каналах, порушення граматичних і лексичних форм, які забезпечують правильність, точність, образність і художню цінність мови. Багато теле- і радіопрограм насичені жаргонними і вульгарними словами. У програмах майже зникли освітні передачі з проблем української мови.

Не випадково в розвинутих суспільствах мові приділяється особлива увага, здійснюється заходи для її розвитку, захисту, підвищення мовної культури громадян. Для ефективного вивчення цієї проблематики, впровадження дієвих заходів, Україна потребує більш детального аналізу мовної ситуації, яка включає такі складові, як умови функціонування мов, наявність за фактом чи законодавчо визначеної державної мови або мови офіційного спілкування, статус мов національних меншин, рівень мовної культури населення.